ДОВГЕ ЖИТТЯ – НЕ САМОЦІЛЬ, А ПРОМИСЕЛ БОЖИЙ!

ДОВГЕ ЖИТТЯ – НЕ САМОЦІЛЬ, А ПРОМИСЕЛ БОЖИЙ

Мало хто із мешканців міста Ківерці знає, що серед парафіян Свято-Миколаївського храму УПЦ є одна непересічна людина – матушка Євфімія, вдова священика о. Івана (Мацюка) з Рівненської області. 5 січня цього, 2012 року їй виповнилося 106 (!) років. Ще менше знають про те, що вона є членом досить відомої у місті родини Дзвонка Степана Степановича, колишнього інструктора райкому партії, а нині голови міської ради ветеранів. Матушка Євфімія – це його теща, мати дружини Віри Іванівни, в минулому рентгенолога тубдиспансера. Єдиний зять подружжя Дзвонків Шевчук Дмитро Іванович також знана в місті особа – він є директором районної гімназії.

На день П`ятидесятниці священик нашого храму о. Андрій Яковлюк намірився завітати до матушки, поздоровити її та родину із святом. Прихопив і мене з собою, щоби разом зібрати матеріал для цієї публікації.

…В невеликій охайній кімнаті, оздобленій багатьма іконами, на ліжку сиділа доволі літня жінка середньої статури, з приємним жвавим обличчям, навіть не дуже поораним зморшками, на вигляд віком років з 90. Через деяку сутулість вона видавалася невисокою на зріст. Матушка чекала на наш візит і була попереджена про його мету. Радісними привітаннями зустріла вона появу в своїй оселі о. Андрія. Він тут частий гість, бо регулярно сповідує та причащає матушку. Раніше матушка сама відвідувала церкву, а останні 20 років через хворі ноги їй стало дуже важко пересуватись. Найдовший маршрут її самостійного руху з допомогою табуретки нині становить від кімнати через доволі довгий коридор будинку до ганка, де в хорошу погоду можна погрітись на сонечку.

Бесіда між нами склалася невимушена. Пам`ять в матушки прекрасна, і вона розповіла нам багато подробиць із свого життя. Її дочка Віра також поділилась деякими своїми спогадами.

Народилась матушка в селі Товпижин Демидівського району Рівненської області в 1906 році, була другою із чотирьох дочок. Молодші повмирали ще в дитинстві, а старша, Уляна, дожила до 1976 року. Крім ведення сільського домашнього господарства, тато 7 років працював у гмині (аналог нинішньої сільради), а мама була знахаркою, зналася на травах. Освіту сестри отримали в початковій школі, де всі 4 роки викладався і Закон Божий. Євфімія мала гарний голос (і дотепер має), тому співала в церковному хорі.

Як всюди по Західній України тих часів, в селі жили і українці, і поляки. Жили в основному дружно, по-сусідськи. Молоду Євфімію був вподобав польський парубок-односелець, довго впадав за нею, але умовою одруження поставив її перехід в католицтво. Дівчина відмовилась, на тому його кохання і закінчилось.

На початку 30-х років в сільському храмі з`явився новий регент (тобто керівник хору), молодий нежонатий хлопець Іван (1904 р.н.). Він походив із простої сільської родини, в якій було дев`ятеро дітей, шестеро хлопців і троє дівчат. Всі брати зналися на музиці, згодом створили навіть такий собі сімейний оркестр, правда, із залученням кількох своїх друзів. Всі діти вивчились і мали різні професії . Іван вирішив і далі йти по музичній лінії. Після закінчення в 1932 році Кременецької духовної семінарїї (Тернопільська область) по спеціальності «регент-псаломник» він отримав сюди направлення на роботу. Йому відразу впала в око одна з дівчат-хористок, Фаїна (так скорочено називають м. Євфімію рідні та близькі). Довго приглядались один до одного молоді люди, лише згодом, 1937 року, побралися. Не відразу після шлюбу, а тільки в воєнному 1941 році з`явилась на світ їх єдина дитина, донька Віра. Сім`я незмінно жила в с. Товпижин до 1949 р. За спогадами матушки, під час війни в їх селі стояв 2 місяці на відпочинку (і мабуть лікуванні від поранень) після жорстоких боїв невеликий підрозділ радянських військ. За цей час молоді бійці , що народилися вже на радянській території і виховувались атеїстами, масово приймали святе хрещення, а один, сердешний, років 30, не встиг, бо в призначений для цього день їх відправили на фронт.

В 1949 році владика Волинської єпархії Паладій рукоположив чоловіка пані Євфимії в сан священика, протоієрея, і направив його служити в парафію села Пашева того ж Демидівського району (в той час єпархія охоплювала території Волинської та Рівненської областей). Отця Івана з родиною сприйняли на новому місці доброзичливо як односельці, так і влада, і весь період свого перебування там вони користувалися великою повагою оточуючих.

В матеріальному плані церквам тоді жилося дуже важко. Храми були обкладені високими податками, що забирали практично всі пожертвувані парафіянами кошти. Приблизно до 1967 – 68 років священики зарплатні не отримували, а свій дохід могли отримувати тільки за рахунок здійснення так званих треб - вінчань, поховань, хрещень.

Щоби забезпечувати сім`ю, о. Іван з матушкою працювали як тільки могли поза межами храму. В селі тоді вже був добрий, успішний колгосп, в який вступила і матушка, отримавши свою ланку буряків. Крім цього, вдома тримали повне присадибне господарство. Отець Іван сам сіяв ячмінь, крив людям хати бляхою, а ще їздив по селам і займався фотографуванням. Через це заняття одного разу він мав дуже велику неприємність. Як розповіла матушка, в 1949 р. якісь чоловіки принесли йому груповий знімок і попросили перефотографувати. Щоб зробити це, о. Іван прикріпив фото на стіні в кімнаті, а в цей час до хати зайшов хтось із партійних чи радянських керівників і уважно роздивився фото. Наступного дня за батюшкою приїхали з так званих компетентних органів і повезли до себе. Під час допиту йому закидали зв`язок з бандерівцями, бо саме такі люди, виявляється, були зображені на тому знімку. Отцю Івану вдалося переконати тих, хто його допитував, що він не знав людей, які зробили йому таке замовлення, і обличчя на знімку йому також незнайомі. Батюшку відпустили. А наступної ночі в хату завітали бандерівці і ледь не розстріляли за те, що він нібито їх видав під час допиту. Але нападників також вдалося запевнити в тому, що він нікого з них не знає і просто не міг нічого про них розповісти. Все обійшлося, але страху натерпілися.

При храмі у матушки також була робота – пекти просфори. Після смерті дяка в 1965 році вона кілька років ще й хором керувала, поки не прислали до них нового регента.

22 роки прослужив о. Іван в Пашевій. За цей час донька Віра встигла вирости, закінчити Львівський поліграфічний технікум, отримати направлення на роботу в Ківерці, в редакцію районної газети, познайомитися з молодим партінструктором Степаном, вийти за нього заміж і в 1964 році народити першу дитину, доньку Людмилу. На моє запитання, чи не мав райкомівський працівник неприємностей на роботі через свій шлюб з дочкою священика, я почула заперечення – ніхто ніколи не мав до нього за це жодних претензій.

Служіння батюшки Івана закінчилося раптово через його смерть в результаті серцевого нападу. Впродовж кількох років по тому матушка Євфімія жила самотньо в своїй хаті в с Пашева. На ланку вже давно не ходила, бо була колгоспною пенсіонеркою, а домашнє господарство доглядала як і колись. З віком здоров`я вже підупало, і дедалі ставало важче робити все самій. В 1975 році матушка згодилася на вмовляння дочки і зятя переїхати до них. Так у віці 69 років вона стала ківерчанкою.

Тепер вже матушка допомагала дочці по господарству. Багато уваги приділяла двом онукам, а пізніше і правнучці Аліні (1988 р.н.) Стала ревною парафіянкою нашого Свято-Миколаївського храму, співала в церковному хорі. Але вік брав своє, хворі ноги позбавили її можливості вільного самостійного пересування, та й інші хвороби стали турбувати все частіше, в т.ч. миготлива аритмія. На моє прямолінійне запитання, як їй вдалося дожити до такого поважного віку з доволі прийнятним станом здоров`я, матушка засміялася: «Якби не медичка в хаті, то не дожила би!» Побачивши здивування на моєму обличчі – звідки в домі медичка, Віра Іванівна пояснила, що то про неї саму мова. Виявилось, що робота в редакції досить швидко перестала їй подобатись, і вона вирішила здобути другу професію, медичну. Вступила до Луцького медучилища, вдень їздила на навчання, а редакційну роботу виконувала до пізнього вечора. По закінченні училища працювала в Тростянецькій тублікарні, потім в ківерцівському залізничному дитячому садочку. Після відкриття в нашому місті туберкульозного диспансера пішла туди спочатку медсестрою, а потім рентген-лаборантом. На останній посаді працювала до 2007 руку.

Чим же тепер живе матушка Євфимія? Значна складова частина її життя – духовна. Багато часу приділяє молитвам, читає духовну літературу – Старий Заповіт, Новий Заповіт, інші книжки. Із світського друкованого слова тільки газети часом переглядає. Одне око в неї вже не бачить, але друге, слава Богу, має нормальний зір. Деякі читачі цієї публікації можливо нерозуміюче знизають плечима: скільки можна читати одну й ту саму Біблію протягом ледве не ста років? Але знаючі люди кажуть, що таку Книгу скільки будеш читати, стільки будеш знаходити в ній все нове і нове, бо вона невичерпна. Про Старий Заповіт якось я чула в одній із радіопередач таке: якщо за 1 день прочитувати одну главу з нього, то щоби прочитати весь вміст, потрібен рівно 1 рік. Тобто, поки прочитаєш останнє, від вмісту початку в пам`яті залишаться тільки загальні спогади. Значить, можна починати заново. Раніше колись матушка і телевізор полюбляла дивитись, коли там змістовніші передачі траплялись, а тепер він для неї просто нецікавий. Взагалі, спілкуватись з людьми матушка любить, чує вона достатньо добре і розум має гострий.

Наостанок я запитала в матушки, про що протягом свого довгого життя вона згадує з найбільшою приємністю, а які спогади в неї найболючіші? «Найприємніші спогади – про дитинство (тут очі в неї просто засяяли). А найстрашніші – про часи бандерівщини (на цих словах матушка аж обличчя руками закрила), бо ніхто не знав, коли і до кого вони прийдуть. В першу чергу вбивали поляків,навіть серед білого дня. І українців також вбивали. За що? А хто їх знає, за що. Одного разу забрали з собою сільського кравця, буцімто пошити кітель для їхнього командира. Пройшло кілька днів, кітель той вже давно можна було зробити, а чоловік додому не повертався. Дружина занепокоїлася, почала розпитувати людей , де можна знайти тих бандерівців. То вони вночі спалили її в хаті разом з дітьми.» На моє припущення, що, можливо, то діяли перевдягнені радянські спецслужбісти, матушка навіть руками замахала: «Що ти, дитино! Ми їх більшість в обличчя знали, бо то були або з нашого села, або з навколишніх.»

Що ж такого робила протягом життя ця жінка, щоб мати такий довгий вік? Спеціально – нічого. Жила і працювала як всі на селі, пережила всі лихоліття, що випали на рідну землю за ці роки. Харчувалася також традиційною українською їжею. Починаючи з дитинства, дотримувалася всіх церковних постів. Тільки в останні роки Віра Іванівна наполягає на тому, щоб мама в піст споживала молочні продукти для підтримання здоров’я. Побажаємо ж їй доброго здоров’я на весь той час, який ще надасть їй для життя в цьому світі промисел Господній.

Тетяна Скворцова.